У серці стародавніх Карпат, на Гуцульшині, як запевняють місцеві мешканці, живуть справжнісінькі ворожки і чаклуни, на чию магічну допомогу може розраховувати кожен.
Село Яблуниця розташоване на півдні Українських Карпат і розкидане по схилах навколишніх гір в радіусі кількох кілометрів. Прогулянка селом – непросте завдання для городянина, звиклого до рівного асфальту і власного, а також громадського транспорту. Тому що, наприклад, до сільської ворожки (так називають цілительку жителі села), хатина якої стоїть мало не на самій вершині гори, дістатися можна лише на коні або на своїх двох. Коня у мене не було, так що довелося використовувати власні ноги разом зі знанням місцевої говірки.
Ворожок виявилося дві. Мати і донька. І обидві Насті. Старша, вже немолода жінка, навідріз відмовилася зі мною розмовляти «на професійні теми», пославшись на Петрів піст: «Ідіть до моєї доньки. Вона там, внизу. Йдіть стежиною: як через третій пліт переберетеся, буде її хатина. Я її попереджу». – «По телефону?» – поцікавився я. Стара лише посміхнулася краєм рота і нічого не відповіла.
Ми сидимо за столом із дощок на подвір’ї Настиної хатини. Навколо – чарівної краси вкриті лісом гори. Ворожка розповідає про цілющу силу води, узятої з дев’яти карпатських джерел, про свою матір, яка навчилася цілительства від своєї старшої сестри (а та – від матері), про лікувальні властивості гірських трав і квітів. Вона говорить, що «працює» ворожкою десять років і лікує не всі хвороби, а лише деякі. «Я не найсильніша, – чесно признається Настя, – є набагато сильніші. Мама мене навчила, тому що мені цього дуже хотілося і я відчувала в собі маленьку, але – силу. Доньки мої? Рано їм ще. Молоді зовсім. Ось виростуть – зрозуміють, треба їм вчитися чи ні».
І пристріт Настя знімає, звичайно, і порчу – куди ж без подібних умінь сільській карпатській ворожці! Поки ми розмовляємо, за плотом утворюється невелика черга з тих, хто приїхав до Насті по допомогу. Вони скромно, шанобливо і тихо чекають, поки «пані Настя» закінчить свої справи, навіть не намагаючись наблизитись до будинку. Втім, наша бесіда підійшла до кінця. На прощання ворожка з Яблуниці запрошує мене приїжджати в гості у будь-який час і лукаво зазначає, що Карпати й самі, без її участі, спроможні дарувати нові сили і здоров’я. Головне, щоб людина цього по-справжньому захотіла.
Запитай будь-якого жителя Українських Карпат і Закарпаття, і він скаже, що околиці його села – найгарніші. Проте всі визнають, що серце Карпат, де дотепер дрімає їхня чарівна і стародавня сила, – це Верховина. Там гуляв колись зі своїми опришками знаменитий «карпатський Робін Гуд» – Олекса Довбуш, там плине кришталево чистий і могутній Чорний Черемош, там, у селі Верхній Ясенів, досі проживає Михайло Нечай – останній карпатський мольфар.
Мольфарами в Карпатах називають тих, хто за своїми незвичайними, магічними спроможностями значно перевершує і ворожок, і чаклунів. Мольфар походить від «мольфа», що означає «заворожений, чарівний предмет». «Маг» – слово англійського походження і в даному разі не дуже годиться.
Михайло Михайлович – прямий нащадок знаменитого в Україні брацлавського козацького полковника Данила Нечая, найближчого сподвижника Богдана Хмельницького. Данило Нечай поліг смертю хоробрих в бою з польською шляхтою, а народ склав легенди і пісні не лише про його героїзм і любов до Батьківщини, але й про магічні здібності. Нащадок знаменитого козака-чародія Михайло Нечай до військової слави предка не долучився, але таланти в галузі магічного мистецтва зцілення і управління стихіями успадкував повною мірою. Успадкував і всіляко розвинув.
Мольфару Нечаю 75 років. Тримається прямо, бадьоро і по-молодецьки. Фізично відчуваєш, як від цієї людини виходить невідома енергія, притаманна молодятам і здоровим, повним сил людям. Можна було б, напевно, і засумніватися в його розповідях, але невелике «паралельне розслідування» підтвердило: мольфар не лукавить і справді вміє, наприклад, відводити від посівів град. Тобто управляти погодою, що охоче підтверджують його односельці – ті, хто багато років живе з ним поруч. У Михайла Нечая є спеціальний «градовий ніж». На вигляд – зовсім звичайний. Але саме з його допомогою мольфар заговорює грозу, на прохання жителів відганяє від села град і ураган. «Сам я нічого не роблю, – розповідає мольфар. – Я лише умовляю. Умовляю духів природи допомогти тій або іншій людині і вчинити ту або іншу дію».
Нечай стверджує, що без іскри таланту ніхто не може стати мольфаром, як би цього не прагнув. І без генетичної схильності теж. Саме тому він украй скептично ставиться до міських «чаклунів» і «магів», які відбули навчання у різних «школах і академіях магічного мистецтва». «Потрібно дуже любити людей і природу, – говорить Михайло Михайлович, – і присвятити мистецтву управління духовними силами, як своїми, так і стихійними, всього себе без останку. І у жодному разі не думати, що ти можеш на цьому хоч якось збагатитись. Думки про гроші – загибель для білого мольфара». – «А є мольфари чорні?» – цікавлюся я. «Аякже. Є. В Карпатах, правда, вже ні. Повиводились. Але тут і білих, окрім мене, не залишилося. А ось в інших місцях – живуть і діють. Земля велика, і мольфарові на ній завжди знайдеться місце. Особливо чорному». Я не став розпитувати пана Нечая, чим займаються чорні мольфари, бо на той час вже знав відповідь на це запитання, про що розповім колись згодом.
«І не лише чорні мольфари, – продовжував Михайло Михайлович. – Вампіри, перевертні, відьми… Всі вони існують, не думайте, що це казки. А білі мольфари… Ми лікуємо травами і замовляннями, відводимо грозу, спрямовуємо людину на правильний шлях, виганяємо нечистий дух. Не лише християнським священикам це під силу. Я – наполовину язичник, наполовину православний християнин, однаковою мірою поклоняюся і Сонцю, і Христові. А раз на рік на 12 діб іду в далеку карпатську печеру. І немов вмираю, щоб потім знову відродитися очищеним від зла і чорноти, які нагромадилися впродовж року».
Багато про що розповів мені Михайло Михайлович Нечай. І про те, що колись у людини було шосте відчуття і особливий орган – третє око, але згодом за гріхи Бог позбавив людей цього дару, залишивши лише один інструмент інтуїтивного пізнання – сни. І що диявол любить хаос, а відьмами і перевертнями не лише стають, але й народжуються. І що раніше на землі жили велетні і були вони двостатевими істотами. І що спеціально заговорену людину справді не візьмуть ні ніж, ні куля…
«А чому ви нікому не передаєте своє мистецтво, пане Нечай? – запитав я наприкінці. – Вам багато років. Не дай, Боже, що трапиться, а наступника – нема». – «Я дуже хочу, – відповів він. – Але поки що не знаю кому. До мене приходять сотні і тисячі людей, але в жодному я не побачив ще учня. Потрібна людина, для якої служіння людям – все, а гроші і слава – ніщо. Але таких у нашому світі майже не буває». І я, на жаль, був вимушений з ним погодитися.
Коли, закінчивши бесіду і попрощавшись, я вийшов з хатини, то помітив, що на подвір’ї, так само, як у ворожки Насті, зійшлося чимало народу, в очікуванні прийому. «Слава Ісусу!» – привітали мене абсолютно незнайомі люди (бо на Верховині так прийнято – вітати всіх братів і сестер по вірі). «Во віки віків слава!» – абсолютно щиро відповів я.

www.perunica.ru