Цього року день Перемоги за всіма ознаками видався "покаліченим" святом. Винуватці всього цього без усякого сумніву комуністи та ті, хто  «зачаровано пішов у них на поводу. Якось девятнадцять років святкували без або з маленьким мінімумом червоних прапорів, навіть і минулого року за президентства Віктора Януковича, і раптом Остапа, вибачте Петруху, понесло…

 За ним, як за Мусоліні попер і натовп цікавих: «А що то воно буде? Побьють чи не побьють?» Не побили, але тільки тому, що завадили. Але комусь хотілося побоїща, бо простої смути вже  замало, і так хочеться знайти привід для «закручування гайок» опонентам. Совок не вивітрився з напівпорожніх голів певної частини членів нашого суспільства, а вчорошні комсомольці залюбовано примружили очі від червоної ностальгії, корита в минулому, та і не тільки, та ретро-музик про сльози на очах. Але ті сльози не від щастя, якого  нібито дочекалися, а від горя понесенех втрат, розпачу та глибокого суму по безневинно загиблій рідні.

 Чи свято День Перемоги? Десять років тому, коли був живий мій батько, який брав той клятий Берлін, я б не вагаючись ствердно відповів: «Так! Свято, і велике!» Нині батька вже немає серед живих, і не лише тому що його вік  прийшов до завершення, а і тому, що його йому хоча і не дуже помітно, але вкоротила та війна. Кожного 9 травня я з квітами, пляшкою і родиною приходив разом з іншими родичами вітати його, єдиного на той час вцілівшого у нашому роду фронтовика.

 Але то було десять років тому, а зараз в цей день для мене суцільний траур, бо з квітами та пляшкою я йду до батька вже не до його хати… Яке то вже мені свято?.. А навколо, як завжди  9 травня, весна, така як всім іншим у 1945-му, від якої навертаються сльози. Крім мого батька на війні був його дядько( дід пройшовши дві війни до того, до другої світової не дожив), по іншій лінії воювало кілька моїх дядьків та двоюрідний брат. То ж коли нині жодного з них немає в живих, для мене вже немає ніякого свята. І якось дико сприймати верещення якось писаки Стулова, рідні якого теж здобували ту перемогу: «Ето моя пабєда…» Дідька лисого! Яке ти маєш до того відношення? Навіщо примазуєшся до справжніх, хоча вони і твої рідні? Мовчи та схили голову перед тими хто заслужив за ту перемогу шану та подяку… Мабуть те збудження у нього від виринувшого червоного, яке і характеризувати через сварки та образи не хочеться. На ці свята останнім часом, я не одягаю мундир з тим, що на ньому висить, щоб дітлахи дивлячись на те, та сиве волосся, в цей день не дарували мені квітів, яких заслужив  не я, а мій батько.

 Цього року багато, що вразило. В Кіровограді, слава Богу, не було червоного прапора на міській раді, як торік. І ніхто,  крім прокуратури на таке не наважився. Але не було, і крім двох державних прапорів… Все червоніло не від прапорів перемоги, а від прапорів СПУ та особливо КПУ, синіло від Партії регіонів, а зеленіло від «Фронту змін».. .Але ж свято не партійне, а державне. А скільки коштували ті червоні прапори, кошти на які відірвали від рота тих же тереранів. А ще і вудилища, що замінили древка не полінувалися перефарбувати у червоне… Сміх і гріх, та знову кошти. Біля дармової «фронтової каші» фронтовиків було лічені одиниці, всі те споживали, як добре вгодовані так і обшарпані та зголоднілі бомжі, яким попередній міський голова комуніст відмовився організувати притулок.

  А ще не обійшлося без портрета «вождя всіх народів» Сталіна, який доручили нести «відловленому» для цього заходу на одному з міських ринків хлопцеві-дауну, замінивши йому повсякденний кашкет прикордонника на кашкет… енкаведиста.  Убогого хлопця ніхто не чіпав,  бо може так то було задумано і зроблено, а може  і тому, що ніхто з тверезих і нормальних людей не наважився взяти до рук  ту гидоту… Він не тримався місця, снував поміж натовпу, і тому не всім поталанило сфотографувати те «диво». А хтось з гіркою усмішкою дивлячись йому вслід слушно  обронив: «Ото справжнє лице нинішньої  КПУ!». Крім того, цього разу не було серед святкуючих хлопців з пошукових загонів в рето-одязі і з ретро-технікою, бо ніхто в Кіровоградській області вже нікого не шукає, бо це …заборонено. Привід заборони  аргументовано здійсненням невідомими трьох «опереткових вибухів» перед приїздом у місто Президента України. «Жартівників» і досі, через більше ніж півроку не найшли, і тому ніхто нічого не шукає, і героїв минулої війни вже по-людськи не перепоховують.

 Свято вирувало,   і цьому сприяла і погода, але дуже врізалося в пам'ять, що під час урочистих речей подяки не спромоглися виконати державний гімн України. Невже повірили Путіну, що Україна до цього непричетна? Державне свято без виконання державного гімну та з «захованими» державними прапорами ступінь моральної деградації та зубожіння суспільства. На часі стати Європою, і відзначати (не святкувати) День Пам’яті та Примирення, і не 9-го,  а 8-го травня, як всі люди. Невже ступінь нецивілізованості та відірваності від нормального життя світу заважає це збагнути?