Легенда про Музей слідопитів

Створити музей у сучасних  умовах – то подвиг. І люди, які на таке зважуються, реалізуючи задум – справжні подвижники. На жаль, часто про них доводиться писати у минулому часі. От і зараз попрощалися з творцем першого приватного музею Другої світової війни, директором Музею слідопитів Володимиром Даниленком.

Прощалися у дворі, поруч з експозицією, заповненою іржавим залізяччям минулої війни. Якась така невстановлена штука вибухнула під час огляду, забравши світле життя…

Взагалі, ця історія наповнена такою кількістю містики, пророчих знаків, слів, що повірити сторонньому у все це дуже важко.

Познайомилися ми з Володимиром Васильовичом Даниленком давно. У Національному музеї-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році». Він часто дарував різні експонати, знайдені на місцях боїв.

В один з днів перед 22 червня,  здійснив сенсаційну знахідку – залишки системи залпового вогню «Катюша». Саме тоді у нас була журналістська експедиція у Нових Петрівцях. Відомий журналіст і бард Сергій Буковський та наш фотограф Сергій Камшилін, одразу виїхали до лісу, зробили знімки. Я написав статтю. Директор Нацмузею Іван Петрович Вікован організував транспорт, кран і знахідку переправили на площадку бойової техніки.

Через кілька днів у Нових Петрівцях був якийсь захід, прийшов Володимир Даниленко і фанат військової старовини Сергій Камшилін умовив його показати колекцію. Мене буквально витягли з-за святкового столу…

Огляд почали з гаражу, де потім і стався трагічний вибух. Зрозуміло, я одразу забруднив свій парадний світлий костюм, побідкавшись з цього приводу.

-Та нічого страшного! – посміхнувся Даниленко, - Ти в ньому і ховати мене будеш…

…На похоронах я був у тому самому костюмі. І він порвався…

… У той перший візит, оглянувши скарби пошуківця, ми зрозуміли, що колекцію треба легалізувати, аби вберегти її від різних посягань. Тоді і виникла ідея створити Музей слідопитів. Продумали концепцію.

Вирішили відтворити «робоче» місце «червоного слідопита», адже пан Володимир займається пошуком з 70 років минулого століття.

Огляд починався у дворі, де під навісом розмістили залишки танків, автомобілів, літаків, гармат, мін, протигазів, гільз…

На другому рівні гаражу розмістили особливо цінну частину знахідок.

Спираючись на положення Закону про музеї, назвали колекцію «Іржаве обличчя війни», надавши статус відомчого музею при журналі «Музеї України». Від редакції звернулися до молодого Голови Новопетрівської сільради Радіона Старенького з проханням офіційно зареєструвати музей. Що виконавчий комітет і зробив оперативно.

Сергій Камшилін здійснив фотосесію, я написав кілька матеріалів. Фотоапаратом зняли любительське відео, яке розмістили на Ютубе.

Даниленко непомітно підсадив нас на розкопки – разом ми виїздили у далекі ліси Вишгородського району.

А у нас з сином Ростиком, який створив сайт Музею, http://sledopit.do.am/  навіть виникла традиція – святкувати день народження (ми народилися в один день) разом з активістами Музею слідопитів. Запрошували друзів-журналістів, виїздили до лісу, працювали з металодетектором, щось розкопували… Склад першої такої експедиції-святкування всіх вразив – приєднався Руслан Ярмолюк з Інтеру, газета «Сегодня», радіо Свобода…

Руслан зробив гарний сюжет http://sledopit.do.am/publ/1-1-0-42 і  «захворів» пошуком. Теж придбав детектор, досліджуючи місця боїв в різних регіонах. Став фанатом пошуку і Сергій Камшилін. Ми навіть створили пошуковий загін журналістів-слідопитів. Знайшли і урочисто перепоховали кількох невідомих солдат.

А до Музею слідопитів почалося буквально паломництво преси. Де лише і з ким ми не знімалися! Їздили на підірвані і вцілілі ДОТи. Відкрили для себе монашеський скит в лісі аж під чорнобильською зоною, де нині живе сім монашок. Пошуковці, за підтримки місцевої влади облаштували там братську могилу… Проїхали чи не весь Лютізький плацдарм, Окунінівський… Шукали затонулі танки.

Володимир Даниленко у складі різних пошукових груп, знайшов і перепоховав останки майже 500 солдат.

Він легко йшов на контакт. Навчив десятки пошуковців. Постійно брав участь у театралізованих військових виставах, організованих патріотичними клубами. Зібрав кілька комплектів військової форми, макети зброї. Різко засуджував діяльність «чорних» археологів, які риються на місцях боїв задля наживи. При цьому підло викидаючи останки солдат…

Його страшенно любили діти. Для школярів ми розробили спеціальну програму. Огляд музею. При чому, що важливо, чимало експонатів можна взяти до рук. Дітлахи обожнювали одягати елементи військової форми, каски, протигази і фотографуватися з макетами зброї… Володимир Васильович вивозив їх до ДОТу лейтенанта Новаківського під Лютіж, вчив працювати з металошукачем. Перед цим розкидав біля руїн гільзи, якісь залізячки… Дітлахи були в захопленні. Кілька класів навіть вирішили створити свої, класні музеї…

Головне, діти починали розуміти, що таке Війна, Смерть, Бій, хто такий Солдат. Без пафосу, фальшивих слів. Зовсім по іншому дивляться на монументи, братські могили… Можливо, це і є справжнє патріотичне виховання?

Наш досвід перейняли деякі державні військові музеї. До дат відкривають виставки «Іржаве обличчя війни»…

Останнім часом Володимир Даниленко приєднався до пошукової групи «Дніпро-Україна» Сергія Распашнюка. Там зібралися справжні профі пошукового руху. Теж створили свій унікальний музей, ведуть велику дослідницьку роботу.

Не пропускав жодної експедиції член редколегії журналу «Музеї України» Петро Цимбалюк. Постійно буваючи в Німеччині давав цінну інформацію. Навіть почав колекціонувати сарі гільзи… Петро раптово помер уві сні у грудні…

Музей слідопитів буквально обожнював член редколегії, редактор сайту «Закарпатський край» Славко Рошко. Писав, знімав відео, їздив на розкопки. http://www.youtube.com/watch?v=IWvKYZKCsgI

В останню нашу спільну поїздку був з дружиною Любою. Автобусом ми добралися до околиці Нових Петрівців, де нас підхопив своїми старенькими жигулями пан Володимир. Поїхали до Нацмузею. Директор І.П.Вікован урочисто вручив Славку медаль – за інформаційну підтримку. Іван Петрович чомусь розчулився, сказав якусь проникливу промову… Потім ми поїхали до Музею слідопитів, оглянули нові експонати. Якось особливо тепло поговорили… Славко ще кепку забув – бідкалися потім з Даниленком… За кілька днів Славко Рошко трагічно і таємниче загинув. Було йому 26 років. У день журналіста.

У день його похорон, оглядаючи залізяччя, підірвався Володимир Даниленко…

Буквально за годину до вибуху, зателефонував багатьом знайомим. Як відчував – прощався. Теж говорили. Домовилися, що я приїду вранці, він підвезе…

Зрозуміло, дізнавшись про трагедію, примчали разом з Камшиліним.

Спасибі Голові сільради Радіону Старенькому, депутатам – дуже підтримали у перші години, під час операції… Приїхав С.П.Распашнюк, теж дуже допоміг…

Буквально зразу про трагедію написав адміністратор сайту Рейберт Артем. reibert.info/forum/showthread.php?t=199508  Стихійно розпочався збір коштів. Коли знадобилася кров, десятки абсолютно незнайомих людей щиро відгукнулися. Самоорганізувалися. Знайшли транспорт, стали донорами… Трагедія у Музеї слідопитів сколихнула пошуковців багатьох країн. Допомагали хто чим міг… Читати ті рядки, побажання, молитви, важко без сліз…

Звичайно, були і грубі звинувачення, образи, погрози, прокляття… Питання – чому поліз?

Пояснювати довго. Та і ні для чого. Для чого альпіністи штурмують вершини, часто гинучи? Для чого пірнають з аквалангами, стрибають з парашутами, лізуть до печер?

Невідомо, яка смерть краще – під колесами авто біля горілчаного магазину, чи на засніженій вершині, чи від вибуху снаряду…

Красиво померти – це теж мистецтво. Бо всі доживуть до смерті. Дехто до старості…

…Коли привезли домовину пішов рясний дощ… Був грім…

Володимир Даниленко відійшов назавжди. Помер у символічний день – 22 червня. Знову містика…

Жив натхненно. Для людей. Творив добрі справи. Навіть фінальним акордом сконсолідував сотні людей…

Сподіваємося, що родина продовжить справу чоловіка і батька. Музей слідопитів залишиться, буде працювати. Хочеться вірити, що експонати не вивезе міліція на експертизу, після якої все цінне зникне…

Є домовленість з журналістами і пошуковцями – відслідковуємо ситуацію…

Останніми місяцями сталося забагато дивних смертей. Ми багато про це думаємо, говоримо.

Виникла версія, що всі ті, хто несподівано для себе прийшов у пошуковий рух, отримав душі загиблих Невідомих солдат…

…Директор і засновник Музею слідопитів, козацький полковник Володимир Даниленко відійшов назавжди.

Пам`ятаємо!      

Поминаємо…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», президент Музею слідопитів